Як вісім років окупації змінили дівчину з Донецька: «Я більше не вважала себе українкою»
У 2014 році дитинство багатьох дітей у українському Донецьку змінилося назавжди. Війна, що прийшла в їхнє місто, принесла страх і втрату звичного світу. Восьмирічна Евеліна, як і тисячі інших дітей, не розуміла, що відбувається навколо. В її пам’яті залишилися лише уривки — довгі години в підвалі, відчуття наче нового народження щоразу, коли виходила назовні, і полегшення, коли бачила, що всі її друзі залишилися живими.
Окупація поступово змінила все: школу, місто, оточення. Друзі виїжджали, а ті, хто залишався, поступово звикали до нової реальності. Разом із дитячими спогадами про українські книжки та народні танці зникала і українська ідентичність.
Евеліна, як і багато її ровесників, поступово почала сприймати себе частиною «русского мира», а Донецьк — російським містом під впливом російської пропаганди.
Сьогодні, у 19 років, Евеліна розповідає свою історію — як вона спочатку вирвалася з-під впливу російської пропаганди, а згодом і з окупації, а також що сталося з її друзями дитинства, яких Росія намагалася перевиховати.
Донецьк 2014: «Найсильніші емоції дітей — страх і нерозуміння»
У 2014 році, коли російські гібридні війська захопили Донецьк, Евеліні було вісім років. Вона навчалася у третьому класі українськомовної школи і, як усі діти, не розуміла, що відбувається. Про початок війни вона пам’ятає лише уривки «дитячих спогадів».
Перший рік війни та окупації родина Евеліни здебільшого провела в підвалі, рятуючись від обстрілів. Тоді ще не було сигналів повітряної тривоги, люди не знали, коли ховатися.
«І завжди, коли виходиш із підвалу, світ наче оновлюється, і ти маєш перевірити всіх навколо — чи всі живі. І коли вони залишалися живі — це було справжнє щастя», — згадує Евеліна.
Частина її однокласників виїхала на вільну українську територію. Деякі пізніше повернулися і продовжили навчання вже в школі під контролем проросійської влади. З’явилися нові учні — переселенці з небезпечних районів Донбасу.
«Мабуть, найголовнішими емоціями дітей тоді були страх і нерозуміння. Ми не розуміли, що таке війна, і це нерозуміння тільки посилювало страх», — каже Евеліна.
Не всі дорослі поспішали пояснювати дітям, що відбувається, а деякі й самі були не на боці України. Тому діти сприймали те, що бачили навколо.
«Ми переймали думки дорослих, телебачення, авторитетних людей. І ти думаєш: “Не буду сперечатися, напевно, він має рацію”. Моя мама намагалася тримати мене подалі від війни, мала нейтральні політичні погляди, тому особисто я не мала ненависті», — розповідає вона.
Як змінилася школа: «Так плавно, що ти навіть не помічав»
Школа Евелін була українськомовною. Після вторгнення російських бойовиків школа, очевидно, змінилася. Але все відбувалося настільки поступово й повільно, що діти цього не відчували.
У школі Евелін українську мову та літературу викладали двоє вчителів. Один із них згодом помер. За новими правилами уроки української мови та літератури почали викладати російською.
«Вона не могла говорити багато речей проти Росії, і вона була змушена викладати урок російською, що було найважливішим», — каже Евелін. — «Але вчителька все одно говорила з нами українською на уроках, за що я їй дуже вдячна.»
Готуватися до уроків було важко, бо бібліотекам заборонили видавати українські книги.
Українську мову та літературу викладали в класі Евелін до 2020 року. А потім ці предмети повністю прибрали. Молодші учні, які пішли до першого класу у 2014 році, взагалі їх не вивчали.
«Росія просто нав’язувала своє. Ті самі пісні. Через три-чотири роки ми вже співали їх російською. Все замінювали настільки плавно, що ти цього не відчував», — згадує вона.
Евелін також займалася українськими народними танцями.
«Ми танцювали у вінках, а в якийсь момент нам принесли кокошники [традиційні російські головні убори]. І ми мали танцювати з кокошниками на голові. Наша вчителька відмовилася. Вона сказала, що не буде викладати в таких умовах, і пішла. Кружок закрили, але факт у тому, що танцювати тобі ніхто не забороняє — тільки в російських костюмах. А потім ти перейдеш від російських костюмів до російських рухів, а потім — до російських пісень», — пояснює вона.
До шкільної програми додали нові предмети — зокрема «урок громадянськості та моралі Донбасу». Евелін отримала за цей предмет відмінну оцінку.
«Я жартувала, що я поганий громадянин. Нас вчили історії рідного краю, але вона була тісно пов’язана із Росією. Єдине, що ми знали про Україну — це те, що там було кріпосне право. Інформація була вкрай обмеженою, альтернативної точки зору не було. Мабуть, тому я тоді й не сформувала проукраїнської позиції», — каже Евелін.
«Сильнішою за російську пропаганду є пропаганда на окупованих територіях»
Евелін готувалася до олімпіади з історії й вирішила пошукати інформацію в Інтернеті. Те, що вона прочитала, суттєво відрізнялося від шкільної програми. Саме тоді вона вперше усвідомила, що те, чому її вчили в школі, було неправдою. І що навколо неї — теж неправда. Саме тоді вона почала самостійно вивчати історію.
«Я не можу сказати, що в мене була чітка позиція до окупації у 2022 році. Через школу і середовище, в якому я перебувала, можу впевнено сказати: на мене сильно вплинула “велич російської хвороби” і імперіалізм», — розповідає Евелін. — «Я не вважала себе українкою і вважала територію, яку зараз окупувала Росія, вже Росією. Тому що все навколо говорило про це. І мені дуже соромно за це.»
Так працювала російська пропаганда на окупованих територіях.
«Створити ціле покоління, яке вважає себе Росією, — це надзвичайно потужно. Я сама була такою людиною. Дуже важко все це переосмислити, рефлексувати й зрозуміти, що ти не той, ким тебе переконували бути. Коли все навколо твердить, що ти синій, важко зрозуміти, що насправді ти зелений», — каже Евелін.
«Вони загинули за те, що нас не підтримували»
Близько тижня до повномасштабного вторгнення школи в Донецьку закрилися. Евелін саме готувалася до іспитів за 11-й клас і відчувала, що щось наближається.
Вранці 24 лютого 2022 року Евелін отримала дзвінок від знайомої з Черкаської області.
«І вона каже мені: “Почалася війна”. Я відповіла: “Я знаю, вона триває вже 10 років”. Я подумала, що це жарт», — розповідає Евелін. — «А вона сказала: “Ні, вона справді почалася.”»
«Я сформувала свою позицію дуже швидко, за лічені тижні. Я зрозуміла, що в мене немає майбутнього як такого. У Донецьку я досягла максимуму. Мені обіцяли бюджетне місце в Московському державному університеті, одному з найкращих у Росії», — каже Евелін.
Але ще до повномасштабного вторгнення у Евелін була інша мрія — поїхати навчатися до Канади. Через війну ця мрія стала для неї майже недосяжною — тепер немає прямого сполучення між Донецьком і Києвом, а евакуаційні маршрути дорогі й не завжди безпечні.
«І я думаю: “Ну, вже гірше не буде.” І тут до мене приходить подруга і каже: “Пам’ятаєш Дениса?” Я відповідаю: “Так.” У мене були друзі дитинства, на кілька років старші за мене. І вона каже: “Так ось, він загинув.” Я питаю: “Як? Де, коли?” Вона відповідає: “24-го їх усіх забрали рано-вранці. Їх мобілізували. Їх практично не тренують, або тренують три дні на полігонах і одразу відправляють. І Денис загинув”», — розповідає Евелін.
У Донецьку почалася масова мобілізація, і студенти не стали винятком.
«Щотижня ти чуєш ім’я людини, якої більше немає. І в найкращих випадках дізнаєшся, що людину поховали. А були випадки, як із Микитою, наприклад. Його також мобілізували 24-го. Важко сказати, як саме. Вони просто приходять, ламають руки й забирають. Микита потрапив у піхоту. Усі українці були й досі є “м’ясом” у піхоті», — каже дівчина.
Батьки Микити телефонували до адміністрації, щоб дізнатися, де їхній син, але його не було в базах мобілізованих, тому інформації не надали.
«А потім їм прислали його зуби», — каже Евелін.
На відміну від України, у Донецьку батьки мали самостійно і за власний рахунок провести тест ДНК. І справді — це були єдині залишки їхнього сина.
«А це та людина, з якою ти з дитинства лазив по деревах, ходив по “заброшках”. І це все, що від нього залишилося», — говорить вона.
Згодом мобілізували ще одного друга — Женю. Трохи старший, рудий, добрий. Евелін називала його “сонячним”. У день, коли Женю мобілізували, дівчина проходила повз його двір. Вона почула жіночий крик і ридання.
«І я бачу, як Женю виносять — побитого, весь у крові. Його ведуть разом із батьком. І єдине, що я пам’ятаю з усього того моменту, — це як він просто посміхнувся мені. І все, їх забрали», — розповідає Евелін.
Через тиждень Женя та його батько загинули у війні проти України. Їхні тіла так і не повернули.
«Мені неймовірно боляче втрачати друзів, бо я впевнена, що вони загинули лише через те, що не підтримували це. І вони не могли виїхати, бо хлопців просто не випускали. Мені було б набагато легше знати й ненавидіти їх, якби вони пішли добровільно», — каже Евелін. — «Але знати, що люди, які були для тебе такими важливими, загинули просто тому, що вони були українцями, — це важко. Я досі цього не пробачила й не думаю, що колись пробачу.»
У Евелін майже нікого не залишилося.
«І ти просто до останнього сподіваєшся, що хоч хтось залишився живий, що хоча б когось ти зможеш обійняти, коли все закінчиться. А потім усвідомлюєш — ні. Більше ніколи. У твоєму житті більше не буде моменту, коли ти сядеш за парту й скажеш: “О, пам’ятаєш, як ми…” Лише ти пам’ятаєш. І кожна весна для мене найважча, бо я навіть не знаю точних дат, коли всі вони загинули», — говорить Евелін. — «Перша стадія — усвідомити, що моє життя зруйноване. А потім — що моє минуле у мене забрали.»
«Або їду, або плачу»
Одного разу Евеліна побачила в TikTok відео про втечу з Північної Кореї. У коментарях люди обурювалися ціною втечі.
«А я зрозуміла: заради свободи заплатиш будь-що», — каже вона.
Вона вирішила виїхати з Донецька. Домовилася з мамою, яка поставила єдину умову: заробити на поїздку самостійно.
За рік Евеліна накопичила необхідну суму, працюючи в б’юті-сфері.
«Я з 13 років збирала на машину, але врешті витратила всі гроші на поїздку до Києва. І не шкодую», — каже вона.
Улітку 2023 року Евеліна виїхала до Києва.
«Я хочу, щоб люди перестали засуджувати тих, хто залишився в окупації. Не всі можуть бути героями. І не всі колаборанти. Багато хто став заручником ситуації», — підсумовує вона.
The Reckoning Project — це ініціатива, яка об’єднує журналістів, дослідників, аналітиків даних і правових експертів для документування воєнних злочинів, підготовки юридичних справ і боротьби з дезінформацією через перевірені медіа. Європейський Союз нещодавно посилив підтримку The Reckoning Project.
Авторка: Юлія Химерик
Історія опублікована румунською та російською мовами на NewsMaker.md
НАЙПОПУЛЯРНІШЕ
[popular_posts columns_xl=”4″ columns_l=”4″ columns_m=”3″]
