“Мова не потрібна, українську літературу спалити”. Як навчають дітей у селах, окупованих Росією
Одне з головних завдань російської влади на окупованих територіях України — перевиховати українських дітей, силоміць зробити з них росіян. У батьків не залишається іншого вибору, як оформити собі та дітям російське громадянство і віддати дитину на навчання до проросійської школи. Єдина альтернатива — вирватися з окупації. Про те, як дітей під дулами автоматів змушують співати гімн Росії та вчитися за російською програмою, — у розповіді Марії, якій вдалося втекти з донькою до Європи.
З міркувань безпеки імена героїв змінені, а деякі факти свідомо опущені.
В окупаційній школі, але з однолітками
Українське село, в якому жили Марія та її донька Оксана, росіяни окупували на початку березня 2022 року. До рідної школи дівчинка-підліток змогла піти лише у вересні, коли окупаційна влада відновила навчання. Там замість українського прапора її «зустрів» російський, а вчителі були чужими. Марія розуміла, куди віддає свою дитину, розуміла, що навчання буде російською. Але після пів року життя в окупації, коли дитина постійно сиділа вдома, Марія все ж вирішила, що краще буде віддати доньку до школи.
«Моя донька любить бути з іншими дітьми, спілкуватися з однолітками. Інші батьки не пускали дітей до школи. Але моя так хотіла туди піти, що було неможливо її не пустити», — пояснює Марія. Вона хвилювалася, що якщо обмежити Оксану в спілкуванні з ровесниками, це травмує дитину і в майбутньому у неї будуть проблеми з комунікацією.
Марія заспокоювала себе: нехай навчання відбувається за російськими програмами та російськомовними підручниками, зате доньці буде комфортно у колективі однолітків, яких вона добре знає. Принаймні, так Марії здавалося спочатку.
«Ми залишилися вдома, бо не знали, що нас чекає»
Про те, що Росія напала на Україну, Марія та її рідні дізналися з телевізора вранці 24 лютого. Дуже швидко через село почали рухатися колони важкої військової техніки з літерами Z. Боїв у селі як таких не було, однак російська армія облаштувала тут базу буквально в перші дні вторгнення.
По селу почали ходити російські солдати з автоматами та контролювати пересування місцевих жителів. «Було дуже страшно. Нам не дозволяли ходити селом. А ввечері почали вимикати світло. Перші кілька тижнів не було води. Добре, що йшов сніг — ми його топили й використовували замість води», — згадує про життя в окупації Марія.
У квітні односельці почали залишати рідні домівки. Більшість людей виїжджала переважно в бік неокупованих територій України — попри те, що Росія обстрілювала їх майже щодня. У селі залишилися ті, хто не хотів або через різні обставини не міг виїхати з окупації.
«Ми залишилися вдома, бо не знали, що саме нас чекає десь там. А в селі у нас був свій дім, був підвал, запаси їжі», — пояснює Марія.
Батькам не можна, а військовим з автоматами — можна?
У перші місяці окупації школа була зачинена. Згодом Марія чула від очевидців, що, ймовірно, навесні там організували шпиталь для російських військових, бо навколо бачили багато закривавлених бинтів. Також з’ясувалося, що окупанти її пограбували — з будівлі школи зникла вся комп’ютерна техніка, яку вчителі використовували на уроках.
А вже в серпні окупаційна адміністрація повідомила батькам школярів, що з вересня 2022 року буде відновлена система навчання. Окупанти обвішали стіни школи російськими прапорами та майже повністю замінили педагогічний колектив. Новими вчителями стали місцеві або жителі сусідніх сіл. Але це були люди, які до окупації не мали жодного стосунку до педагогіки чи освіти.
Марія розповідає, що батьків до школи не пускали. Не дозволили прийти навіть на перший дзвоник. На вході до школи сидів призначений окупантами озброєний охоронець, який мав слідкувати за тим, щоб ніхто, крім учителів і учнів, не потрапив до будівлі. Щоранку він перевіряв дитячі рюкзаки. Дітям він пояснював свої дії так: «А раптом ви щось принесете в рюкзаку».
Оксана скаржилася мамі на цю принизливу для неї процедуру. На перервах по коридору школи ходили військові з автоматами.
«Доньці було неприємно і страшно. Як це — по школі ходить хтось з автоматом? Тобто батькам заходити не можна, а ви зі зброєю вільно гуляєте?», — обурюється мати школярки.
«Відкривайте книгу, читайте — і будете знати»
Про те, що відбувалося всередині школи, Марія могла дізнатися лише зі слів доньки. Оксана розповідала, що перед уроками дітей змушували співати гімн Росії. Українську мову та літературу припинили викладати, замість них у розкладі з’явилися аналогічні російські предмети.
«Мені дуже не подобалося, коли донька говорила, що діти, її однокласники, почали висловлюватися негативно про українську мову. Вони казали: “Навіщо нам ця мова?” Донька не розуміла цього, — ділиться Марія. — Такий самий негатив звучав і від вчителів. Вони, наприклад, казали, що українську літературу треба спалити».
Історію України замінили історією Росії. Доньку обурювало те, що до вторгнення Росії в школі говорили про любов до України, а тепер змушували прославляти країну-агресора, яка напала на них.
Усе навчання відбувалося російською мовою. Марія боялася, що донька забуде українську, тому заохочувала її читати україномовні книжки.
За словами Марії, деякі з нових «вчителів» замість проведення уроку казали дітям: «Відкривайте книжку, читайте — і будете знати». Крім цього, Оксана розповідала, що оцінки виставлялися навмання. І діти, які раніше вчилися погано, раптом стали майже відмінниками.
«Хто такий вчитель без освіти? Які знання він міг дати? Вони не могли розкрити тему жодного уроку. Діти в школі нічим не займалися. На уроках велися дискусії переважно про те, що Україна їм нічого не дала», — ділиться Марія враженнями з розповідей доньки про навчання в школі.
Марія дуже хотіла, щоб її донька розвивалася. Окупанти відправляли учнів школи до літніх таборів у Росії, де замість відпочинку діти піддавалися російській пропаганді. Таку ідеологічну обробку дітей називали «розвитком дитини». У подібні поїздки їздили й однокласники Оксани. Але Марія не хотіла відпускати доньку до Росії. З кожним місяцем такого навчання вона розуміла: майбутнього для її дитини в окупації немає.
Дати дитині майбутнє — виїхати з окупації
Жінка розповідає, що влітку 2023 року окупаційна адміністрація поставила батьків перед вибором: щоб дитину зарахували до школи, батьки мали отримати російський паспорт і оформити російські документи на дитину. А не віддати дитину до школи також було не можна. Окупанти перевіряли, чи ходять діти до школи і чи не навчаються в українській школі онлайн, оскільки частина дітей з початку повномасштабного вторгнення таємно продовжувала навчання в українських закладах, релокованих на підконтрольну Україні територію.
Представники окупаційних спецслужб ходили по домівках і погрожували батькам, вимагаючи віддати дітей до російської школи.
Марія зрозуміла, що залишився лише один варіант — вивезти доньку з окупації. До того ж, до їхнього дому все частіше почали навідуватися окупанти, підозрюючи сім’ю у збереженні проукраїнської позиції. Марія бачила, що відбувається навколо, чула розповіді односельців про погрози та затримання після таких візитів. Вона не хотіла стати наступною. Тиск з боку спецслужб і тривога за майбутнє дитини змусили її зважитися на виїзд.
За словами Марії, тоді залишався лише один шлях — через територію Росії. Проходження фільтрації було неминучим. З початку повномасштабної війни всі українці, які хотіли виїхати з окупованих територій чи з Росії до Європи, мали проходити фільтрацію. Під час неї російські спецслужби жорстко допитують охочих виїхати, ретельно перевіряють їхні гаджети та речі. Українці бояться фільтрацій, бо не знають, що саме може не сподобатися окупантам у момент перевірки. Бояться, що їх можуть затримати або кинути до в’язниці. Але родина Марії зважилася на ризик — пройшла всі перевірки та в середині 2023 року перетнула кордон Росії з Європою.
Зараз вони живуть у родичів в одній із країн ЄС. Марія влаштувалася на роботу, а її донька пішла до місцевої школи. За словами матері, Оксана поки що не знає, ким хоче стати в майбутньому, але розуміє: якщо хочеш досягти чогось у житті — треба добре вчитися.
Обидві сумують за рідним домом, але не шкодують, що виїхали.
«Тут донька ходить у хорошу школу, у басейн, на танці. Але найголовніше — це безпека. Саме заради цього ми виїхали. Я не хотіла, щоб моя дитина щодня бачила військову техніку, цих солдатів. Я хочу, щоб моя донька жила спокійно», — пояснює мама.
Живучи в Європі, Оксана не боїться прикріпити до свого рюкзака українську символіку й так піти до школи. В окупації за це могли покарати. Але завдяки переїзду, як вважає Марія, їй вдалося запобігти найстрашнішому — перетворенню своєї доньки з українки на росіянку.
Цей текст підготовлений у співпраці з The Reckoning Project — міжнародною командою журналістів, дослідників, правозахисників та юристів, що документує воєнні злочини, збирає докази для притягнення винних до відповідальності й бореться з дезінформацією через надійні медіа. Європейський Союз нещодавно посилив свою підтримку The Reckoning Project.
Коментар юридичної команди The Reckoning Project:
«Під час окупацій, подібних до російської окупації України, фундаментальне право дітей на освіту часто підривається, що напряму суперечить ключовим міжнародним конвенціям з прав людини. Право на освіту, сформульоване у численних міжнародних договорах — від Загальної декларації прав людини (ЗДПЛ) до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (МПЕСКП) — гарантує доступ до якісної та інклюзивної освіти, яка враховує культурні й мовні особливості. Проте в умовах окупації освіта стає менш доступною, а кількість навчальних закладів різко скорочується. Це є очевидним порушенням основоположних міжнародних документів.
Конвенція ООН про права дитини (КПД), зокрема стаття 8, гарантує право дитини на збереження своєї ідентичності, включаючи національність, ім’я та сімейні зв’язки. Проте окупація становить серйозну загрозу для цього права, адже діти можуть бути позбавлені свого культурного та освітнього спадку, що перешкоджає їм зберегти зв’язок із власною ідентичністю. Відповідно до КПД, держави-учасниці повинні поважати й захищати самобутність дитини, забезпечуючи, щоб вона не була незаконно позбавлена елементів, які складають її ідентичність. Це зобов’язання виходить за рамки простого збереження культурної спадщини — держави також повинні вживати заходів для того, щоб діти могли пізнавати й розвивати свою ідентичність навіть під час війни.
Нарешті, КПД підкреслює важливість участі дітей у прийнятті рішень, що їх стосуються. Згідно зі статтею 12, держави зобов’язані гарантувати кожній дитині, здатній формулювати власні погляди, право вільно їх висловлювати. Це включає створення вікових відповідних умов для конструктивного вираження цих поглядів. В умовах окупації, коли доступ до освіти, родини та ідентичності може бути під загрозою, урахування думки дитини стає ще важливішим».
Авторки: Леся Пиняк, Наталя Фролова
Історія була опублікована на Delfi.lt
НАЙПОПУЛЯРНІШЕ
[popular_posts columns_xl=”4″ columns_l=”4″ columns_m=”3″]
