Два з половиною роки потому — додому повертається український хлопець з інвалідністю
Подорож була виснажливою. На повернення до родини наприкінці минулого року підлітку з інвалідністю знадобилося понад три дні. «Я їду до Києва, я їду до Києва», — знову і знову радісно повторював Георгій Бурський. Він тримав у руках роздруковані на його прохання українськими медсестрами фотографії київського Майдану Незалежності.
Однак час у дорозі був ніщо в порівнянні з двома з половиною роками, які Бурський, якого лагідно називають Гошею, провів під російським контролем після того, як його силоміць вивезли з його спеціалізованої школи-інтернату в Україні — примусову депортацію, яка вважається незаконною за міжнародним правом.
Його старший брат, Петро Єнюшин, невтомно боровся за повернення Гоші з російського полону, хоча спершу це здавалося неможливим — він не знав точного місця перебування молодшого брата і не мав способу зв’язатися з ним.
Всього трохи більше ніж за місяць після того, як журнал New Lines і проєкт The Reckoning Project опублікували розслідування про цілеспрямоване викрадення й депортацію дітей з інвалідністю з України до Росії, зокрема і Гоші, його знайшли та повернули родині. Наприкінці листопада Єнюшин вирушив до білоруської столиці Мінська, де Гошу разом із сімома іншими українськими дітьми повернула російська сторона — наймолодшому з них було лише шість років.
Ця зустріч була довгоочікуваною: після того, як інтернат, де мешкав Гоша, захопили російські війська, його силоміць перевезли до іншої окупованої території. Щоб дістатися до брата, йому довелося перетнути тисячі кілометрів: із російсько-окупованої України до Москви, а потім на захід — до Мінська.
«Коли Гоша приїхав до готелю, він виглядав виснаженим, але щасливим», — розповів 31-річний Єнюшин, який у червні минулого року офіційно оформив опіку над Гошею, якому зараз 16 років.
Попри майже трирічну розлуку, Гоша одразу впізнав свого брата. Вони швидко повернулися до старих звичок, весело жартуючи один з одним.
Очевидно, на розчарування Москви, перебуваючи в російському полоні, Гоша також розвинув у собі почуття патріотизму. Коли вони перебували в Білорусі, Гоші подарували пакунок солодощів на день Святого Миколая у грудні. Підліток спочатку сплутав їх із російськими цукерками. «Він сказав мені: “Це російські, я їх не їстиму”», — розповів Єнюшин. «Можливо, в Росії цукерки видавали в якості винагороди за певні заяви для преси», — додав він.
Дістатися до Білорусі для Єнюшина було непросто: її лідер Олександр Лукашенко є затятим союзником президента Росії Володимира Путіна, а правозахисники неодноразово документували, як країна сприяла систематичній депортації українських дітей Кремлем. Москва обрала Білорусь як начебто нейтральну територію для повернення дітей, хоча вона такою не є.
Після цього брати вирушили з Мінська до України — подорож тривала 10 годин.
«Деякі з повернутих дітей мають проблеми зі здоров’ям і були зустрінуті в Україні медичними бригадами з каретами швидкої допомоги», — написав український омбудсмен з прав людини Дмитро Лубінець у своєму Telegram-каналі.
Після перетину кордону Гошу доставили до Черкаської обласної дитячої лікарні в центрі України, де він проходив тижневі обстеження. Перебуваючи під російською опікою, він набрав вагу, але залишився своїм звичним веселим собою, насолоджуючись увагою медперсоналу. Наразі він перебуває в обласній дитячій лікарні у Києві.
Єнюшин підготував свій дім до повернення молодшого брата: придбав інвалідний візок та ходунки. Наразі він оформляє для Гоші українські документи.
Брати востаннє бачилися взимку 2022 року в Києві, незадовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Після лютневого нападу Гоші вдалося кілька разів зателефонувати Єнюшину з закладу в Олешках, названого на честь невеликого міста в Херсонській області, де він розташовувався. Але вже у квітні 2022 року зв’язок обірвався. Восени того ж року Гошу та десятки інших мешканців з інвалідністю з Олешків примусово вивезли до Росії, на окуповану територію Криму та в чорноморське місто Скадовськ. Зрештою Гоша опинився на Кримському півострові, який Росія незаконно анексувала у 2014 році.
Для Єнюшина було надзвичайно важливо повернути брата додому. Гоша має дитячий церебральний параліч і рідкісну форму атрофії кісток, через що змушений користуватися інвалідним візком або ходунками і потребує цілодобового якісного медичного догляду. Він отримував його в Олешках — одному з найкращих закладів країни для людей із ментальними та фізичними порушеннями. Єнюшин і вихователі Гоші не знали, яку саме допомогу, якщо взагалі якусь, надавали росіяни. Але їм було відомо, що дітей з інвалідністю використовували в російській пропаганді, намагаючись показати їхні вигадані симпатії до російської агресії.
На початку 2024 року, через півтора року після депортації вихованців Олешківської школи-інтернату, з’явилося відео, на якому російський солдат дякує українським дітям за підтримку. Солдат у камуфляжі тримав малюнок, який, за його словами, намалювали для російської армії двоє дітей з Олешок. Одним із них він назвав Гошу.
Зображення підлітка, який нібито малює малюнки на підтримку російської армії, різко контрастує із справжнім Гошею — тим самим хлопцем, який наполягав, щоб у дорозі до безпеки в його кишені були фотографії київського Майдану Незалежності.
Для росіян депортація людей з інвалідністю була можливістю для пропаганди — показати власну “щедрість”. Але насправді мешканців Олешок утримували в жахливих умовах. Центр у Скадовську, куди згодом перевели Гошу, був двоповерховою будівлею без необхідного обладнання для задоволення потреб дітей з особливими потребами. «Гоша розповів мені, що там інколи навіть вдягали дітям гамівні сорочки», — сказав Єнюшин, додавши, що хоча самого Гошу не кривдили, інші діти страждали.
У листопаді британський уряд запровадив санкції проти українця Віталія Сука — місцевого інструктора з водіння, який на початку окупації перейшов на бік росіян. Росіяни призначили Сука керувати Олешківським закладом під час окупації. За даними, отриманими від Генеральної прокуратури України, Суком було підписано список на «евакуацію» 16 дітей до Криму. У своїй заяві в листопаді минулого року Міністерство закордонних справ Великої Британії зазначило, що Сук також був санкціонований за використання своєї посади для незаконного переміщення українських дітей з інвалідністю з Херсонщини.
На війні найвразливіші часто залишаються на узбіччі або взагалі забуваються. Проте існують міжнародні договори з прав осіб з інвалідністю та міжнародне право, які передбачають обов’язкове надання належної допомоги хворим і людям з інвалідністю у разі їх переміщення з міркувань безпеки.
Депортованих дітей з Олешків також піддавали примусовій російській ідеологічній обробці, спрямованій на знищення української ідентичності. Правозахисні організації та українські чиновники рішуче засуджують ці дії як частину ширшої кампанії з викорінення української культури та розриву зв’язків наступного покоління зі своєю батьківщиною. Міжнародні спостерігачі розглядають цю примусову асиміляцію як потенційний воєнний злочин. Гоша повернувся з російським паспортом, який ні він, ні його опікун Єнюшин не запитували і не отримували за власним бажанням.
За даними уряду України, з моменту вторгнення 24 лютого 2022 року Росія депортувала або примусово вивезла 19 546 дітей. Із них вдалося повернути лише 388 — завдяки зусиллям українського та канадського урядів за посередництва Катару та інших країн. Однією з причин такої малої кількості повернень є те, що Росія погоджується віддавати дітей лише кровним родичам, що фактично позбавляє шансів на повернення багатьох депортованих сиріт.
Брати росли окремо. Єнюшин дізнався про існування братів і сестер лише тоді, коли йому виповнилося 16 років. Більшу частину життя вони провели під опікою держави, після того як їхню матір визнали непридатною для виховання дітей через її психічне захворювання.
Минулого року, після того як Єнюшин отримав опіку над Гошею, він подав звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, щоб сприяти поверненню брата. Він ретельно збирав документи з різних установ, щоб довести свою родинну приналежність до Гоші, що було складно через різні прізвища. Коли необхідні документи були зібрані, розпочався процес переговорів із російською стороною.
Ще одна людина, яка з нетерпінням чекала на повернення Гоші, — його наставник і тренер з Олешок Вадим Реуцький, якого хлопець називав «тато». Єнюшин організував для них дзвінок у Zoom, але розмова виявилася складною через сильний стрес, який пережив Гоша.
Реуцький зізнався, що було боляче це бачити, але така реакція була цілком зрозумілою в обставинах, що склалися. «Найголовніше — що наші діти повертаються додому», — сказав він із неназваного місця в Європі. Найбільше його вразило те, що Гоша почав говорити українською мовою. Раніше вони спілкувалися російською, яка більш поширена в їхньому регіоні України. «А тепер він говорить українською, і це дуже мене тішить», — сказав він.
The Reckoning Project — це ініціатива, яка об’єднує журналістів, дослідників, аналітиків даних і правових експертів для документування воєнних злочинів, підготовки юридичних справ і боротьби з дезінформацією через перевірені медіа. Європейський Союз нещодавно посилив підтримку The Reckoning Project.
Авторка: Наталія Сиробаб
Історія опублікована на Newlinesmag.com
НАЙПОПУЛЯРНІШЕ
[popular_posts columns_xl=”4″ columns_l=”4″ columns_m=”3″]
